У тривалій терапії пацієнтів існує специфічний клінічний ризик:
поступове звуження сприйняття терапевтом усієї сукупності конфліктів пацієнта, його життєвої ситуації та потенціалу.
Для терапевта критично важливо не дозволяти собі бути втягнутим у пасивне прийняття поточного стану пацієнта. Коли терапевт погоджується з обмеженим рівнем функціонування індивіда, відбувається непомітне звуження терапевтичних цілей. Це фактично позбавляє пацієнта шансу на реалізацію його потенціалу до повноцінного життя. Натомість фахівець має продовжувати активне дослідження як поточного, так і потенційного майбутнього функціонування особистості.
Часто цей процес відбувається майже непомітно для самого терапевта. Поступово прогрес починає оцінюватися не з позиції потенціалу інтеграції особистості, а з позиції відсутності гострих криз, саморуйнівної поведінки чи деструктивних відігрувань. У результаті сама відсутність катастрофи починає переживатися як достатній терапевтичний успіх.
У межах Трансфер-фокусованої психотерапії (ТФП) робоча динаміка підтримується завдяки унікальному поєднанню двох, на перший погляд, суперечливих настанов:
- Нетерплячість (а не пасивна задоволеність) протягом кожного сеансу
Це активний терапевтичний настрій, що слугує захистом від природної тенденції терапевта «розслабитися», коли справи йдуть більш-менш добре. Така нетерплячість підтримує робочу динаміку та врівноважує поступове формування здатності пацієнта утримувати психічну рівновагу під час сесій. - Значне терпіння у довгостроковій перспективі
Воно необхідне для тривалого пропрацювання домінуючих проблем. Терапевт розуміє, що структурні зміни особистості не є миттєвими та потребують витримки.
Проте ефективність терапії безпосередньо залежить від здатності терапевта відстежувати зв’язок між тим, що формується під час сесій, та використанням цього досвіду пацієнтом поза кабінетом. Якщо цей зв’язок втрачається, терапія ризикує перетворитися на ізольований процес, який не впливає на загальну життєву ситуацію пацієнта.
Зовнішня стабілізація пацієнта не завжди свідчить про структурні зміни особистості. Іноді за покращенням адаптації можуть зберігатися ті самі розщеплені об’єктні стосунки, дифузія ідентичності та примітивні захисти, які лише набули менш очевидної форми.
Саме тому в ТФП особливого значення набуває постійний аналіз контртрансферу терапевта. Втома, зниження внутрішньої напруги, відчуття «достатньо доброго» функціонування пацієнта або несвідома потреба уникнути нової дестабілізації можуть поступово послаблювати дослідницьку позицію терапевта. У таких умовах терапевтичне поле ризикує втратити спрямованість на глибші структурні зміни.
Саме трансфер часто стає тим місцем, де терапевт починає несвідомо приймати обмеження пацієнта як незмінну реальність. У відповідь на хронічну безнадійність, пасивність або страх дезінтеграції пацієнта терапевтичний процес може поступово втрачати орієнтацію на розвиток і інтеграцію особистості.
ТФП розглядає регулярну саморефлексію як обов’язкову умову ведення пацієнтів. Ми, психотерапевти, маємо постійно запитувати себе: «Чи не став мій погляд на цього пацієнта занадто вузьким? Чи не підмінив я цілі структурної роботи простою підтримкою поточного стазису?».
Підтримка пацієнта є необхідною складовою терапії, однак у ТФП вона не повинна замінювати собою структурну роботу. Інакше терапія ризикує перейти від дослідження внутрішніх конфліктів до підтримання адаптації без глибших змін особистості.
Лише зберігаючи баланс між гострою увагою до конфліктів «тут-і-зараз» сеансу та довготривалою витримкою щодо стратегічних змін особистості, ми можемо підтримувати справжній процес інтеграції ідентичності пацієнта.
Іноді найбільший ризик у роботі з тяжкою патологією полягає не у відкритому терапевтичному провалі, а у поступовій втраті уявлення про те, що для цього пацієнта взагалі можливе більш повноцінне життя.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії