Про що говорить терапевту надмірна занепокоєність пацієнта його власним здоров’ям? Це перший прояв іпохондрії чи все ж процеси соматизації? Як провести диференціацію цих двох діагнозів? Щоб відповісти на ці питання розглянемо сучасні погляди на іпохондрію.
Іпохондрія — складний діагноз, що часто викликає неоднозначні реакції в терапевтів через особливості клінічної картини і діагностичних критеріїв (МКХ та DSM).
За МКХ-10 основною ознакою іпохондричного розладу є постійна стурбованість можливою наявністю одного або кількох серйозних та прогресуючих фізичних розладів. Пацієнти виявляють постійні соматичні скарги або постійну стурбованість своїм фізичним виглядом. Нормальні або звичайні відчуття та зовнішній вигляд часто інтерпретуються пацієнтами як аномальні та тривожні, і увага зазвичай зосереджена лише на одному або двох органах чи системах тіла. Часто присутні виражена депресія та тривога, що може виправдати додаткові діагнози.
Однак МКХ-10 відносить іпохондричний розлад до розділу соматоформних розладів (F45), не визначаючи його як розлад особистості.
Разом з тим, іпохондрія не входить до офіційної класифікації DSM-5 як особистісний розлад.
Діагностичні критерії іпохондрії раніше існували в DSM-3 та DSM-4. В DSM-5 її було видалено і включено до загальної категорії психосоматичних розладів, що є доволі неспецифічним діагнозом, що віддаляє сутність цього розладу від клінічної реальності.
Регресійні маркери іпохондрії :
Деякі схильні до іпохондрії люди застосовують регресію до ролі хворого як первинний спосіб подолання неприємних аспектів свого життя. До того часу, як їх переконають звернутися до психотерапевта, вони зазвичай уже вибудовують додаткову і практично непроникну стіну захисту, що виникає з багаторазового досвіду ставлення до них як до капризних дітей або вперто налаштованих на привернення уваги оточуючих. Вони очікують, що клініцист спробує викрити їх як симулянтів. Із цього випливає, що терапевт, клієнт якого використовує регресію до ролі хворого як основну захисну стратегію, повинен мати запаси такту й терпіння, особливо якщо модель звернення до ліжка хворого підкріплена іншими винагородами такої позиції («вторинною вигодою»).
Іпохондрія та інші види регресії до відносно безпорадних і по-дитячому простих способів взаємодії з життям можуть бути наріжним каменем особистості людини. Якщо регресія, з іпохондрією чи без неї, є основною стратегією подолання життєвих викликів, така людина, імовірно, характеризується інфантильною особистістю.
Іпохондрія і соматизація:
Іпохондрію не слід плутати із соматизацією, хоча у клієнта часто можна спостерігати обидві ознаки.
У першому випадку патологічний процес відсутній, попри тривогу пацієнта або навіть його переконаність у наявності хвороби.
У другому випадку існують діагностовані захворювання, пов’язані зі стресом, який людина не може емоційно опрацювати. Іноді, звісно, лікарі впевнені, що мають справу з іпохондриком, і згодом дізнаються, що людина страждає від неясного, недіагностованого недугу. Психотерапевтам слід мати на увазі ймовірність того, що складний клієнт, який здається явно іпохондричним або таким, що соматизує, може бути хворий на системне захворювання, яке ще не було ідентифіковане.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії