Що руйнується у психіці першим — любов без агресії чи агресія без любові?
У клінічній практиці це питання постає не як абстрактна дилема. Для пацієнтів із мазохістичною організацією зменшення болю часто не приносить полегшення, а, навпаки, викликає тривогу, дезорганізацію або втрату відчуття зв’язку з іншим. Там, де зникає біль, любов стає порожньою або недоступною, наприклад:
Наприклад, як втрата драматичного, але міцного зв'язку може передуматися, коли «садистичний» партнер стає добрішим, менш конфліктним. Проте коли у стосунки повертаються напруження й агресія, відчуття зв’язку знову з’являється.
Саме цю клінічну напругу між любов’ю й агресією — їхню злитість або неможливість роз’єднання — описав Отто Кернберґ, доктор медичних наук. На його думку, до мазохізму належить широкий спектр феноменів — як нормальних, так і патологічних, — які мають спільну якість аутодеструктивності та отримання свідомого або несвідомого задоволення від страждання. Проте межі цієї сфери є нечіткими:
- з одного боку ми виявляємо настільки потужну саморуйнівність, що самознищення або усунення самосвідомості стає провідною мотиваційною силою, так що мазохістична психопатологія плавно переходить у психопатологію примітивної та тяжкої агресії.
- а з іншого — здорова здатність жертвувати собою заради родини, інших людей або ідеалу, яка втілює субліматорні функції готовності до страждання, що походить від Супер-Еґо, не може вважатися патологічною.
На думку Отто Кернберга, наша тривала інфантильна залежність і обов’язкова інтерналізована батьківська влада під час подовженого дитинства та підліткового віку роблять майже неможливим формування Супер-Еґо, яке не включало б мазохістичних компонентів; тобто існує певна несвідомо мотивована потреба у стражданні та її базові рушійні механізми.
Доктор Кернберг вважає, що між цими двома крайнощами розташовується широкий спектр мазохістичної психопатології, спільні елементи якої зосереджені навколо несвідомих конфліктів, пов’язаних із сексуальністю та Супер-Еґо.
Моральний мазохізм вимагає плати за отримання задоволення: у стосунках між Я та інтроєктом Супер-Еґо відбувається трансформація страждання в еротичне задоволення, інтеграція агресії в межах любові. Відповідно до несвідомого почуття провини, страждати з волі карального інтроєкту означає відновлювати любов об’єкта й єдність із ним; таким чином агресія асимілюється любов’ю.
Таке часто можна помітити у людей, які самі того не усвідомлюючи ніби підштовхують близьких до критики чи покарання. У відповідь вони отримують дивне, але знайоме відчуття полегшення — на якийсь час стає спокійніше, з’являється ілюзія тепла або близькості у стосунках з партнером.
Або людина постійно ставить себе в ситуацію страждання або невдачі, щоб спокутувати несвідоме почуття провини.
Та сама динаміка присутня і в сексуальному мазохізмі як специфічній перверсії: необхідне для сексуального задоволення переживання болю, підкорення й приниження є несвідомим покаранням за заборонені едіпові аспекти генітальної сексуальності.
Мазохізм як частина поліморфної перверсивної інфантильної сексуальності - ключовий аспект сексуального збудження, в основі якого лежить потенційно еротична реакція на переживання дискретного фізичного болю та символічне перетворення цієї здатності (тобто трансформації болю в сексуальне збудження) на здатність розчиняти або інтегрувати ненависть у любові. Тут первинним об’єктом сексуального бажання є дражливий об’єкт — чуттєво стимулююча й фруструюча мати; а еротичне збудження разом із його агресивним компонентом є базовою реакцією на бажаний, фруструючий і збуджуючий об’єкт.
У клінічній роботі це може проявлятися у фантазіях або сексуальних сценаріях при яких біль і підкорення це не загроза — це умова збудження і близькості.
За оптимальних обставин пов’язані з болем аспекти еротичного збудження трансформуються в задоволення, посилюючи сексуальне збудження та відчуття близькості з еротичним об’єктом. Агресивні імплікації болю (агресія, що походить від бажаного об’єкта або приписується йому, і гнівна реакція на біль) таким чином переплітаються або сплавляються з любов’ю як невід’ємна частина еротичного збудження, а також як частина «морального захисту».
Злиттю з об’єктом бажання, однак, сприяють не лише сильне еротичне збудження та любов, а й інтенсивний біль і ненависть. Коли взаємодія з матір’ю має хронічно агресивний — насильницький, фруструючий, провокативний — характер, інтенсивний фізичний або психічний біль немовляти не може бути інтегрований у нормальну еротичну реакцію або в садистичні, але захисні й такі, що викликають довіру, попередники Супер-Еґо; тому цей біль безпосередньо трансформується в агресію. Надмірний біль трансформується в агресію, а надмірна агресія спотворює розвиток усіх психічних структур і перешкоджає опрацюванню агресії через фантазії, що є протилежним її безпосередньому прояву в поведінці. Можна також сказати, що надмірна агресія обмежує сферу несвідомого психічного досвіду первинною соматизацією та відіграванням (acting out).
В екстремальних випадках надмірна агресія знаходить вираження в примітивній аутодеструктивності.
Тяжкі захворювання в ранньому віці, що супроводжуються тривалим болем, фізичне або сексуальне насильство, хронічно травматичні й хаотичні стосунки з батьківським об’єктом — усе це може призводити до тяжкої деструктивності й аутодеструктивності, породжуючи синдром злоякісного нарцисизму. Цей синдром характеризується патологічно грандіозним Я, просякнутим агресією, зумовленою злиттям Я з садистичним об’єктом. Відповідну фантазію можна описати так:
«Я — наодинці зі своїми страхом, люттю та болем. Стаючи єдиним цілим зі своїм мучителем, я можу захистити себе шляхом руйнування себе або своєї самосвідомості. Тепер мені вже не потрібно боятися болю чи смерті: завдаючи їх собі або іншим, я здобуваю перевагу над усіма, хто накликає на себе ці нещастя або боїться їх».
У менш екстремальних випадках садистичний об’єкт може бути інтерналізований у цілісне, проте садистичне Супер-Еґо, злиття з яким відбивається в морально виправданому бажанні зруйнувати себе. Така ситуація може призводити до ілюзорного переконання у власній «поганості», характерного для психотичної депресії, до прагнення знищити фантазійне погане Я та до неусвідомлюваної фантазії возз’єднання з улюбленим об’єктом через самопожертву. За ще менш тяжких обставин мазохістичні страждання можуть створювати відчуття моральної переваги; тип пацієнтів, яких можна назвати «скарбничкою несправедливостей», репрезентує це більш помірне компромісне утворення морального мазохізму.
Не лише Супер-Еґо вбирає агресію у формі інтерналізації карального, але водночас необхідного об’єкта бажання: еротичний мазохізм також може «контейнерувати» агресію — але не в звичних садомазохістичних аспектах сексуального збудження, а в особливості сексуального збудження, пов’язаного з повним підкоренням об’єктові бажання і прагненням бути приниженим цим об’єктом. Мазохізм як обмежувальна, жертовна сексуальна практика таким чином трансформує звичайну поліморфну перверсивну інфантильну сексуальність у «парафілію», або перверсію у строгому значенні цього слова. Крім того, в цьому випадку мазохізм, інтерналізуючи садистичний об’єкт, сприяє захисту психічного розвитку від генералізованого насичення Супер-Еґо агресією. Схоже, що ці два типи психічної організації формуються окремо один від одного у випадках, коли фізичне або сексуальне зловживання чи насильство були відносно обмеженими, або при інцесті, що мав місце в контексті інших, порівняно нормальних об’єктних стосунків, або коли саме покарання мало еротичне забарвлення — під час побиття та подібних взаємодій.
Рання сексуальна перверсія може згодом бути посилена захистами від кастраційної тривоги та несвідомого почуття провини, що походять із пізніших едіпових конфліктів, і зрештою «контейнерувати» ці конфлікти. Однак домінування жорсткого, але добре інтегрованого Супер-Еґо, яке інтерналізує репресивну сексуальну мораль, може сприяти трансформації раннього сексуального мазохізму в моральний мазохізм, символічно перетворюючи сексуальний біль, підкорення й приниження на психічне страждання, підкорення Супер-Еґо та відреагування несвідомого почуття провини в приниженні або самопринижувальній поведінці.
Таким чином, Отто Кернберг описав три рівні психічної організації, на яких примітивна потужна агресія інкорпорується в психічний апарат:
- примітивну аутодеструктивність
- еротичний мазохізм
- моральний мазохізм.
На кожному з цих рівнів вторинні нарцисичні опрацювання мазохістичних тенденцій сприяють раціоналізації та вторинним захистам пацієнта щодо характерологічних і поведінкових маніфестацій цих мазохістичних патернів.
Таким чином, у мазохістичній організації психіки вирішальним виявляється не вибір між любов’ю та агресією, а здатність утримувати їх разом. Там, де агресія відокремлюється від любові, зв’язок з об’єктом втрачає інтенсивність і стає порожнім; там, де любов відокремлюється від агресії, вона перестає бути психічно переконливою й здатною підтримувати відчуття близькості.
І тут ми робимо висновок, що першим руйнується не любов і не агресія самі по собі, а їхня інтеграція. Саме ця втрата інтеграції лежить в основі переходу від еротичного та морального мазохізму до примітивної аутодеструктивності, де біль уже не контейнує агресію, а стає єдиним способом утримати психіку від розпаду. У цьому сенсі мазохізм постає не лише як джерело страждання, а як спроба зберегти любов там, де інакше залишилася б лише руйнівна агресія або порожнеча.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії