Іноді наш процес терапії виглядає «добре»: пацієнт приходить, говорить, розуміє, погоджується, навіть ніби просувається.

Проте поза кабінетом нічого не змінюється: ті самі зриви, конфлікти, поведінкові патерни. 

Процес відбувається, але не торкається реального життя пацієнта.

І тоді виникає тривожне відчуття: чи дійсно щось відбувається в терапії — чи це лише ілюзія, яка розігрується в кабінеті і за його межі не виходить?

Ми можемо шукати причини в реальному житті пацієнта. А можемо — у тому, що розгортається між терапевтом і пацієнтом. Але що, якщо найважливіше відбувається саме в напруженні між цими двома рівнями?

Саме тут — між трансфером і зовнішньою реальністю — часто проявляються ключові динаміки, які визначають перебіг терапії.

І саме тому важливо одночасно утримувати фокус як на трансфері, так і на житті пацієнта поза сесіями.

Центральні теми трансферу часто потребують часу, щоб сформуватися. У цей період терапевт уважно слухає матеріал, який пацієнт приносить на сесії.

Деякі пацієнти з самого початку терапії прямо і спонтанно говорять про свої реакції на терапевта та почуття до нього.

Інші ж майже не говорять про терапевта і зосереджуються переважно на інших темах. У таких випадках терапевту може знадобитися запитати про переживання пацієнта щодо їхніх стосунків або прокоментувати почуття, що проявляються через невербальну поведінку пацієнта.

Водночас із цим фокусом на трансфері одним із завдань терапевта є регулярне з’ясування того, як складається життя пацієнта поза сесіями. Це активне дослідження зовнішнього життя є однією з особливостей Трансфер-фокусованої психотерапії (ТФП), автором якої є Отто Кернберг. Це є її відмінною рисою від більш традиційної психоаналітичної психотерапії, зокрема від кляйніанського психоаналізу. Таке дослідження може виявити важливу інформацію про те, як пацієнт відіграє ключові внутрішні динаміки у своєму житті, водночас демонструючи повну співпрацю на сесіях. Наприклад,

Пацієнт може вільно асоціювати під час сесій, але не виконувати домовленостей, визначених у терапевтичному контракті.

Терапевт, який не цікавиться життям пацієнта поза сесіями, може не помітити такого відігрування. Він може бачити «хорошу терапію» в кабінеті, не помічаючи, що в реальному житті пацієнт відтворює ті самі патерни уникнення, агресії або залежності.

Натомість пацієнти, які дотримуються зобов’язань у зовнішньому житті, можуть приносити важливий матеріал щодо повторення патологічних взаємодій у нових контекстах. 

Підхід ТФП розглядає ці два рівні — трансфер і реальне життя — не як окремі, а постійно пов’язує їх між собою. Те, що відбувається поза кабінетом, повертається в терапію як матеріал для аналізу, а те, що розгортається в трансфері, використовується для розуміння поведінки пацієнта в реальному житті.

Практично це виглядає як постійне уточнення і зв’язування: терапевт допомагає пацієнту побачити, як його переживання, фантазії та очікування щодо терапевта відтворюються у взаємодії з іншими людьми. Саме через це поступово стає можливим не лише усвідомлення, а й зміна — коли внутрішні динаміки починають інтегруватися в реальне життя, а не залишатися в межах терапевтичного простору.

‍

(c) Юлія Голопьорова,

Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерап