У клінічній практиці ненависть постає не лише як окремий афект, а як сила, що здатна організовувати всю психічну реальність. Саме з нею ми стикаємося в найтяжчих формах деструкції — у вбивстві, самогубстві, радикальній девальвації об’єкта, у символічному знищенні всього цінного в стосунках. Але ненависть не завжди виглядає так екстремально. Часто вона проявляється в більш «тихих», проте не менш руйнівних формах: у садистичних тенденціях, у бажанні змусити іншого страждати, у прагненні домінувати, принижувати або контролювати, а інколи — у стійкому нападі на власне Я й тілесну цілісність.
Саме тому ненависть так часто плутають із люттю, гнівом або гострою агресивною реакцією.
Отто Кернберг, доктор медичних наук, описує ненависть як складний агресивний афект. На відміну від гостроти реакцій люті та легко змінних когнітивних аспектів гніву й люті, когнітивний аспект ненависті є хронічним і стабільним. Ненависть також має характерологічне закріплення, яке включає потужні раціоналізації та відповідні викривлення функціонування его й суперего.
За Отто Кернбергом, первинною метою людини, охопленої ненавистю, є знищення її об’єкта — конкретного об’єкта несвідомої фантазії — та його свідомих похідних; при цьому цей об’єкт у своїй основі одночасно є і необхідним, і бажаним, а його знищення — так само необхідним і бажаним. Саме цей парадокс є центральним для психоаналітичного розуміння ненависті.
Ненависть не завжди є патологічною: як реакція на об’єктивну, реальну небезпеку фізичного або психологічного знищення, загрозу виживанню себе та тих, кого людина любить, ненависть є нормальною формою опрацювання люті, спрямованої на усунення цієї небезпеки. Проте несвідомі мотивації зазвичай втручаються й посилюють ненависть, як, наприклад, у пошуку помсти. Коли ненависть є хронічною характерологічною схильністю, вона завжди відображає психопатологію агресії. І тут ненависть перестає бути реакцією на конкретну загрозу, вона починає існувати незалежно від реальних подій, зберігаючись навіть тоді, коли початковий об’єкт або ситуація давно втратили свою актуальність.
Екстремальна форма ненависті вимагає фізичного усунення об’єкта й може проявлятися у вбивстві або в радикальній девальвації об’єкта, що може узагальнюватися у формі символічного знищення всіх об’єктів — тобто всіх потенційних стосунків зі значущими іншими, — як це клінічно спостерігається при антисоціальних структурах особистості. Ця форма ненависті іноді виражається в самогубстві, коли Я ідентифікується з ненависним об’єктом, а самознищення стає єдиним способом знищити також і цей об’єкт.
Найбільш виразно ці динаміки стають помітними в клінічній роботі з пацієнтами, у яких ненависть уже не є епізодичним переживанням, а організує характер і стосунки.
За Отто Кернбергом, клінічно деякі пацієнти із синдромом злоякісного нарцисизму (нарцисична особистість, его-синтонна агресія, параноїдні та антисоціальні тенденції) і з «психопатичними» трансферами (обманливість як домінантна риса трансферу) можуть послідовно намагатися експлуатувати, знищувати, символічно каструвати або дегуманізувати значущих інших — включно з терапевтом — до такого ступеня, що це перевищує зусилля терапевта захистити або відновити хоча б якийсь острівець ідеалізованих примітивних, цілковито добрих об’єктних стосунків.
Водночас трансфер може виглядати разюче вільним від відкритої агресії; хронічна обманливість і пошук примітивного, цілковито доброго стану Я, який усуває всі об’єкти — наприклад, за допомогою алкоголю чи наркотиків, а також через несвідомі й свідомі зусилля втягнути терапевта в експлуатацію або знищення інших, — домінують у клінічній картині.
Зусилля терапевта протистояти цьому дифузному, узагальненому знищенню або корупції всього цінного можуть переживатися пацієнтом (через проєктивні механізми) як жорстокий напад, що призводить до появи прямої люті й ненависті в трансфері; ми стаємо свідками трансформації «психопатичного» трансферу в «параноїдний». Парадоксально, але саме ця трансформація дає проблиск надії для таких пацієнтів.
Менш тяжкий ступінь ненависті виражається в садистичних тенденціях і бажаннях; пацієнт має несвідоме або свідоме прагнення змусити об’єкт страждати, із глибоким свідомим або несвідомим відчуттям насолоди від цього страждання. Садизм може набувати форми сексуальної перверсії з реальним фізичним ушкодженням об’єкта, або бути частиною синдрому злоякісного нарцисизму, садомазохістичної структури особистості чи, інколи, раціоналізованої, інтелектуалізованої форми жорстокості, що включає бажання принизити об’єкт. На відміну від ранньої, більш всеосяжної форми ненависті, садизм характеризується не прагненням усунути, а бажанням зберегти стосунок із ненависним об’єктом у відтворенні об’єктних стосунків між садистичним агентом і паралізованою жертвою. Бажання завдавати болю та отримувати від цього задоволення є тут центральними й репрезентують імпліцитну конденсацію агресії та лібідинального збудження у спричиненні такого страждання. У клініці це може проявлятися не лише у відкритій жорстокості, а й у тонких формах приниження, контролю або «виховного» завдання болю, яке подається як турбота або необхідність.
Ще м’якша форма ненависті зосереджується навколо бажання домінувати над об’єктом, пошуку влади над ним, що може включати садистичні компоненти, але в якій атаки на об’єкт зазвичай самі себе обмежують його підкоренням і неявним повторним підтвердженням свободи та автономії суб’єкта. Анально-садистичні компоненти переважають над більш примітивними орально-агресивними, характерними для тяжчих форм ненависті; утвердження ієрархічної переваги та «територіальності» в соціальних взаємодіях, а також агресивні аспекти регресивних процесів у малих і великих групах є найчастішими проявами цього м’якшого рівня ненависті.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії