Розглянемо погляд Отто Кернберга на шизотиповий розлад особистості через призму психотерапевтичних стратегій, акцентуючи увагу на зв'язках із шизофренією.

Почнемо з визначення шизотипового розладу особистості

Як DSM-5 визначає шизотиповий розлад особистості?

DSM-5 істотною особливістю шизотипового розладу особистості визначає повсюдний характер соціальних і міжособистісних дефіцитів, що характеризується гострим дискомфортом і зниженням здатності до близьких стосунків, а також когнітивними або перцептивними спотвореннями й ексцентричністю поведінки. Ці прояви починають виявлятися в ранньому дорослому віці, в найрізноманітніших ситуаціях.

Особи з шизотиповим розладом особистості часто звертаються за лікуванням з приводу пов'язаних з ними симптомів тривоги або депресії, а не з приводу особливостей розладу особистості як таких. Зокрема, у відповідь на стрес люди з цим розладом можуть відчувати скороминущі психотичні епізоди (що тривають від кількох хвилин до годин), хоча їхня тривалість зазвичай є недостатньою для підтвердження додаткового діагнозу, наприклад, гострого і транзиторного психотичного розладу або шизофреноформного розладу. У деяких випадках можуть розвинутися клінічно значущі психотичні симптоми, які відповідають критеріям гострого і транзиторного психотичного розладу, шизофреніформного розладу, маячного розладу або шизофренії. Більше половини з них можуть мати в анамнезі принаймні один великий депресивний епізод.

Від 30% до 50% осіб, у яких діагностовано цей розлад, мають супутній діагноз великого депресивного розладу під час надходження до клінічних установ.

Існує значне співіснування  із шизоїдними, параноїдальними, уникаючими і межовими розладами особистості.

Яке бачення Отто Кернберга на шизотиповий розлад особистості?

Отто Кернберг, доктор медичних наук, у своїй книзі “Severe Personality Disorders: Psychotherapeutic Strategies” (1984) описує діагноз шизотипового розладу особистості як проблематичний. За його спостереженням уважне дослідження тестування реальності в клінічній ситуації дає змогу відрізнити пацієнтів із втраченою в даний момент здатністю до тестування реальності та психотичною структурою особистості від тих, у кого ця здатність відповідає діагнозу шизоїдної особистості. Складається враження, ніби "хвіст" шизофренії було перенесено до розділу про розлади особистості — як відповідник разючого обмеження діагнозу шизофренії лише тими психозами, що тривають щонайменше шість місяців. Будь-яке шизофренічне захворювання, яке триває хоча б на кілька днів менше, класифікується як шизофреноподібний розлад. На думку Отто Кернберга краще було б не обмежувати шизофренію настільки штучно і на підставі клінічного дослідження ставити діагноз навіть тим пацієнтам, у яких немає яскравої картини захворювання, і в тих випадках, коли терапевтичний підхід і прогноз мають відрізнятися від підходу і прогнозу при особистісних розладах.

Яка проблематика визначення шизотипового розладу особистості за Отто Кернбергом?

Отто Кернберг вважає, що критерії шизотипового розладу особистості були встановлені для того, щоб ідентифікувати пацієнтів, яким ставили діагноз межової шизофренії. Існують дані про те, що хронічна шизофренія частіше зустрічається у членів сім'ї пацієнтів з межовою шизофренією, ніж у загальній популяції.

Тут помітний вплив теорії: створено категорію, що вписується в таку концепцію шизофренічного спектра, яка заснована на дослідженнях генетики шизофренії.

Дані, що підтверджують концепцію шизофренічного спектра, досить переконливі, але треба пам'ятати, що деякі біологічні родичі шизофреніків, які виявляють ознаки «псевдоневротичної шизофренії» або, за іншою термінологією, «межової шизофренії» чи «амбулаторної шизофренії», можуть страждати на м'які або субклінічні форми справжньої шизофренії, а не на розлади особистості.

“Межова шизофренія” - чи існує вона?

Фактично вся сучасна література, присвячена межовим станам, виникла зі спроби зрозуміти, чи існує така річ, як «межова шизофренія», і чи можна розділити пацієнтів, яких відносять до цієї групи, на:

а) пацієнтів із психотичною структурою особистості або з «атиповими», «латентними», «простими» чи «резидуальними» формами шизофренії

б) пацієнтів з межовою особистістю, які за визначенням не є психотиками.

Епідеміологічні дослідження, зокрема інтерв'ю з родичами шизофреніків, не дають змоги реєструвати ті тонкі відмінності, які могли б дати відповіді на ці запитання, цій меті радше відповідають ситуації тривалого інтенсивного діагностичного та терапевтичного контакту з пацієнтом.

(c) Юлія Голопьорова,

Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії

‍