Чи кожна людина здатна любити?

Здатність до любові здається природною і вродженою, проте психопатологія може суттєво викривити це почуття, адже любов — це не лише біологічна функція, а й результат емоційного розвитку, дитячого досвіду та стану психічного здоров’я.

Отто Кернберг, доктор медичних наук та почесний голова Міжнародної психоаналітичної асоціації, у своїй клінічній практиці дійшов висновку, що:

там, де особистісна організація зазнала серйозних деформацій, здатність до любові може набувати викривлених форм або зовсім блокуватися.

Такі порушення створюють складні терапевтичні виклики. Психотерапевту доводиться працювати не лише з симптомами, а й з глибинними механізмами, які впливають на саму здатність пацієнта відчувати близькість. Одним із найвиразніших прикладів таких труднощів є випадки межової особистісної організації, де психопатологія проявляється особливо виражено.

У деяких найтяжчих випадках межової особистісної організації (зокрема у пацієнтів із вираженими самодеструктивними тенденціями та схильністю до самопошкоджень або з нарцисичною патологією, антисоціальними тенденціями, его-синтонною агресією) спостерігається відсутність здатності до чуттєвого задоволення та тілесного еротизму. Чоловіки та жінки можуть відчувати повну відсутність сексуальних проявів: задоволення від мастурбації, сексуального потягу до будь-якого об’єкта, нездатності досягати збудження, не кажучи вже про оргазм під час статевого акту. Усі ці пацієнти демонструють повну несформованість механізмів витіснення, характерних для більш здорових пацієнтів (переважно невротиків), які можуть виявляти вторинні заборони на сексуальне збудження, зумовлені витісненням.

Такі пацієнти не здатні відчувати сексуальне збудження, навіть враховуючи відсутність патологій з біологічної точки зору.

Історія раннього розвитку таких пацієнтів створює враження, що активація відчуття тілесного (шкірного) еротизму не сформувалася або була порушена ще в ранньому дитинстві. Тяжкий травматичний досвід, фізичне чи сексуальне насильство та повна відсутність любові й турботи з боку батьківських об’єктів домінують у їхній історії. Часто самопошкодження (травми шкірного покриву, слизової оболонки або виривання волосся) приносять їм своєрідне чуттєве задоволення, навіть якщо біль переважає ознаки еротичного задоволення. Психоаналітичне дослідження розкриває світ примітивних фантазій із домінуванням садомазохістичних взаємодій, а прагнення до влади є лише способом знайти безпеку як альтернативу повному підпорядкуванню садистичному об’єкту. Такі пацієнти зазнають величезних труднощів у досягненні чуттєвого задоволення. Як це не парадоксально, але попри те, що психоаналітична терапія може істотно скорегувати їхні особистісні розлади, водночас вона може посилювати подальше закріплення сексуальних заборон, вводячи механізми витіснення. Секс-терапевти надзвичайно обережні у прогнозах щодо лікування таких пацієнтів.

Водночас терапія відкриває можливість для поступової інтеграції внутрішнього світу. Саме завдяки психотерапевтичному процесу у пацієнта може з’явитися здатність до емоційної включеності й залученості у стосунках.

Як підкреслював Отто Кернберг, інтеграція примітивних, розщеплених, ідеалізованих і переслідуючих інтерналізованих об’єктних стосунків як частина і наслідок психотерапевтичного лікування може дозволити таким пацієнтам розвинути здатність до ідеалізації, прагнення до ідеалізованих стосунків, що сприятиме розвитку здатності до емоційної включеності й зобов’язань. Зрештою, такі пацієнти можуть встановити стабільні любовні стосунки, але зазвичай вони не виявляють здатності до пристрасного кохання.

Клінічна віньєтка:

Молода жінка близько тридцяти років була госпіталізована через виражені тенденції до самопошкоджень, що становили загрозу її життю.

У минулому вона глибоко різала собі руки, припікала себе сигаретами й дивом вижила після кількох суїцидальних спроб.

На першому курсі вона залишила університет і вела безладне життя з чоловіками, які постачали їй наркотики, у близьких стосунках з якими вона не відчувала ані сексуального бажання, ані задоволення.

Живучи з постійним відчуттям підозри, що її використовують, і водночас прагнучи використовувати чоловіків матеріально й емоційно, вона отримувала чуттєве задоволення лише тоді, коли вони залишалися спати поруч із нею на всю ніч і міцно обіймали її або коли давали їй наркотики, не ставлячи жодних запитань і не вимагаючи нічого взамін, окрім сексуальних послуг. Водночас вона могла бути відданою чоловікові доти, доки він задовольняв її вимоги й поки вона відчувала, що контролює стосунки. Як тільки в неї виникали підозри, що її використовують або ставляться до неї несправедливо, вона одразу ж знецінювала й покидала чоловіка.

Історія цієї пацієнтки включає фізичне насильство з боку матері та сексуальні зловживання з боку вітчима.

Успішність у початкових класах школи, пов’язана з високим рівнем інтелекту, згодом поступово знижувалася через слабку мотивацію до навчання у старших класах. Вона належала до маргінальної, дещо антисоціальної групи, але не здійснювала антисоціальних вчинків, окрім крадіжок у магазинах у підлітковому віці – пізніше вона дійшла висновку, що це занадто небезпечно, і припинила це робити.

Цей кейс ще раз підкреслює: любов — це складний психічний феномен, який залежить від багатьох рівнів розвитку особистості. Для психотерапевтів важливо бачити не лише симптоми пацієнта, а й шлях, яким він може поступово рухатися до інтеграції, близькості та здатності любити.

Менш порушені пацієнти з межовою особистісною організацією можуть виявляти здатність до сексуального збудження та еротичного бажання, але страждати від наслідків патологічних інтерналізованих об'єктних відносин. Механізми розщеплення межової особистості розколюють внутрішній і зовнішній світ об'єктних відносин на ідеалізовані та переслідуючі фігури. Тому вони здатні до ідеалізації відносин з «частковими об'єктами». Однак такі відносини дуже крихкі і в будь-який момент можуть припинитися через вторгнення «абсолютно поганих» аспектів, які перетворюють ідеальні відносини на переслідуючі.

У любовних стосунках таких пацієнтів може бути присутнє еротичне бажання разом із примітивною ідеалізацією об'єкта кохання. Тут ми спостерігаємо розвиток сильної любовної прихильності з примітивною ідеалізацією і більш стійким типом стосунків у порівнянні з минущим характером стосунків у нарцисичних пацієнтів. Зворотним боком таких ідеалізацій є тенденція до раптових реакцій розчарування, трансформація ідеалізованого об'єкта в переслідувача і руйнівні стосунки з раніше ідеалізованими об'єктами. У цих випадках при розлученні зазвичай проявляються найбільш драматичні агресивні риси. Можливо, найпоширеніший вид таких патологічних стосунків можна спостерігати у інфантильних жінок з межовою особистісною організацією, які відчайдушно чіпляються за чоловіків, ідеалізованих до такої міри, що зазвичай з описів пацієнток складно скласти справжній портрет цих чоловіків. На перший погляд, такий тип нагадує набагато краще адаптованих жінок з мазохістськими нахилами, які покірно підкоряються ідеалізованим садистським чоловікам, але в цих випадках відзначається нереалістична дитяча ідеалізація.

‍

(c) Юлія Голопьорова,

Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії

‍