У процесі розвитку сімейного життя пара постійно стикається з потребою встановлювати, переглядати або відновлювати свої межі:
- між собою й дітьми,
- між власним мікросвітом і ширшим соціальним оточенням,
- між індивідуальним часом і спільною історією.
Ці межі можуть бути захисними та руйнівними; вони здатні підтримувати інтимність, але також можуть породжувати ізоляцію, заздрість і приховану агресію. У цьому складному полі взаємодії проявляються найглибші психічні механізми — від несвідомої провини до регресивних тенденцій, від нарцисичних ідентифікацій до страху смерті.
Отто Кернберґ, M.D., визначає, що одним із проявів несвідомого почуття провини за приховану непокору та зухвалість у близьких стосунках (що символізують завершений едіпів комплекс) може бути небажання пари встановити чіткі межі близькості зі своїми дітьми.
Загальновідомі «незамкнені двері» до спальні батьків можуть символізувати несвідому провину за те, що через їхню сексуальну близькість батьківські функції підмінюються сексуальними. Такі регресивні тенденції, спроєктовані на дітей, відображають побоювання щодо реакції дітей на їх виключення зі сфери батьківських стосунків (зокрема інтимних), страх перед ідентифікацією дітей із батьками, а також несвідоме погодження самих батьків відмовитися від повної ідентифікації зі своїми власними батьками.
Іншою межею, Отто Кернберґ, визначає взаємини між парами у звичайному соціальному житті. Такі стосунки часто пронизані еротизмом: серед друзів і їхніх партнерів завжди є потенційні суперники, бажані, але заборонені сексуальні об’єкти. Напружені й водночас привабливі межі між парами — типова сцена для розгортання прямих і перевернутих «трикутних» зв’язків.
Межі між парою і групою завжди є полем битви. «Позиційна» війна полягає у тиску групи на пару з метою змінити її форму і проявляється у традиційній моралі: в ідеологічній і теологічній ритуалізації любові, заручин, шлюбу та сімейних традицій. Пара, яка формується з дитинства, виховується спільно з родичами й оточена атмосферою загальної доброзичливості, фактично живе у символічній в’язниці, навіть якщо може усамітнитися для таємних стосунків. Взаємні спокуси та зваблення у старших пар створюють динамічнішу війну, але іноді стають рятівним виходом для тих, хто застряг у стосунках, сповнених прихованих образ і взаємної агресії.
Група потребує пари для власного виживання — щоб утвердитися в тому, що можливо вирватися з безликої маси та подолати едіпів комплекс. Водночас група заздрить парі, бо партнери контрастують із самотністю індивідів у натовпі. Пара ж потребує групи як каналу для вивільнення агресії. Проєктивна ідентифікація діє не лише всередині пари, а й тонко зачіпає третіх і четвертих осіб (інших пар, сторонніх людей).
Ліберман у своїй роботі (Identificacion proyectiva y conflicto matrimonial, Buenos Aires, 1956) описав, яким чином гіркі виливи пацієнта аналітику про свого партнера можуть бути частиною тонкої гри. Аналітик стає своєрідним сховищем агресії, спрямованої на партнера, а пацієнт віддаляється в «врятовані» відносини з партнером, у свою чергу, відмовляючись від відносин з аналітиком.
Пара, що здається благополучною, може викликати заздрість у неформальних групах — наприклад, у туристичних колективах, політичних партіях, професійних чи творчих спільнотах. Заздрість, яку зазвичай стримують навички соціальної взаємодії, у таких групах швидко проявляється. Пари, що відчувають заздрість до себе, можуть публічно демонструвати сварки, щоб зняти напругу, або навпаки — показувати зразкові стосунки, тоді як взаємна агресія лишається прихованою. Іноді партнерам вдається повністю приховати справжню динаміку своїх стосунків.
Третя межа за Кернбергом - час, у межах якого пара живе та розвивається. Час теж має обмежувальну природу, бо неминуче настає смерть і розлука. У зрілому віці головною проблемою стає страх перед старінням і хворобами, побоювання втратити привабливість, стати залежним або покинутим. Несвідоме бажання відірватися від реальності — наприклад, у байдужості до власного здоров’я чи здоров’я партнера — може стати полем для прояву різних форм агресії. Тут турбота і взаємна відповідальність, що походять від функцій Его і Супер-Его, стають головним чинником виживання пари, протиставленим несвідомій змові на саморуйнування, що проявляється в нехтуванні хворобами або фінансовій безвідповідальності.
Чоловіки часто особливо чутливі до старіння жінок, оскільки несвідомо пов’язують ідеалізовану поверхню материнського тіла з джерелом еротизму, а його внутрішність — із проєкцією первісної агресії. Така чутливість може гальмувати сексуальність чоловіка (в тому числі з остраху стати сексуально менш привабливими, подібно до жінок) у пізніші періоди життя, коли оживають едіпові заборони. Сексуальна близькість у старшому віці — останній іспит на справжню свободу. Загальне заперечення сексуальності в літньому віці — це остання форма заперечення сексуальності батьків дітьми та вираз батьківської провини, пов’язаної з власною сексуальністю. Турбота про коханого супутника може стати вирішальним чинником, що стримує прояви розщепленої агресії.
Зміни у сфері влади й авторитету, спричинені професійним успіхом, престижем чи доходами, впливають на емоційну рівновагу, але часто є результатом несвідомих процесів. Класичним прикладом є випадок з медсестрою, яка допомагала своєму чоловікові вчитися в медичній школі, задовольняючи таким чином свою потребу в материнській опіці та його потребу в турботі. Ставши згодом відомим лікарем-фізіологом, він відчув себе ображеним такою материнською опікою і почав шукати стосунків, в яких він грав би батька для молоденької дівчинки-коханки. Його дружина насилу стримувала почуття образи від втрати ролі турботливої матері і приховане почуття образи по відношенню до владних чоловіків (заздрість до пеніса), активоване його професійними успіхами.
Або інший приклад: нарцисичний чоловік вступає у стосунки з чарівною, але простодушною і нехитрою дівчиною, спонукає її до навчання і роботи в надії на те, що в подальшому вона зможе стати його нарцисичним двійником, – і все це тільки для того, щоб потім виявити, як її розквіт пробудив у ньому глибоке почуття заздрості до жінок і образу на незалежність коханої раніше дівчини. Згодом він її знецінює і їхні стосунки розпадаються.
Однак час не лише руйнує. Потреба «залікувати старі рани» може врятувати любов, попри взаємну агресію. У спробі зберегти стосунки партнери можуть усвідомити перебільшений характер своїх страхів. Здатність нападати з садизмом і все ж бачити, що любов вижила; проходити шлях від люті до каяття й бажання відновити зв’язок — це безцінний досвід. Коли сексуальна близькість асимілює почуття провини, турботи та свідомості, еротичне збудження посилюється, емоційна єдність поглиблюється, а з нею — взаємна відповідальність за життя одне одного.
Емоційний ріст передбачає посилення ідентифікації на всіх етапах життя, усуваючи межі, що розділяють вікові групи. Набутий досвід спільного життя включає скорботу про померлих батьків, минулу юність, роки, що минули, про майбутнє, якого залишилося так мало. Спільне життя стає посудиною любові, потужною силою, що підтримує щоденне існування перед обличчям неминучого кінця.
На пізнішому етапі життя відданість іншому означає відданість своєму внутрішньому світу.
Усвідомлення меж, прийняття власної агресії та здатність інтегрувати її у любовні стосунки відкривають шлях до зрілої інтимності, де емоційна залежність це не слабкість, а близькість — не загроза втратити себе.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії