Що являє собою закоханість? Чому в одних стосунках вона переростає у глибоку любов, а в інших - завершується розривом? Чи має цей процес свої психологічні закономірності?
Отто Кернберг, доктор медичних наук, почесний голова Міжнародної психоаналітичної асоціації, розглядає закоханість не як випадкову емоцію, а як складний психологічний процес із власними закономірностями, які можна досліджувати та аналізувати.
Закоханість у розумінні Кернберга — це водночас і дар, і виклик. Вона вимагає від людини сміливості подолати внутрішні суперечності й здатності перетворити пристрасть на зрілу відповідальність, відкриваючи простір для справжньої любові.
За Отто Кернбергом, здатність закохуватися – основний елемент взаємин пари. Вона включає здатність поєднувати ідеалізацію з еротичним бажанням і потенціалом для розвитку глибоких об’єктних стосунків. Чоловік і жінка, які вважають одне одного привабливими, бажаними й здатними встановити повноцінні сексуальні стосунки, що несуть емоційну близькість і відчуття реалізації їхніх ідеалів близькості з коханим, виражають не лише свою здатність до несвідомого зв’язку еротизму з ніжністю, сексуальності з Его-ідеалом, але також і до того, щоб змусити агресію служити любові. Пара, що встановлює любовні стосунки, заперечує вічну заздрість і образу виключених інших та ненадійний вплив конвенціональної культури, у якій вони живуть.
Закоханість виходить далеко за межі індивідуального досвіду — вона вплітається у соціальний і культурний контекст, у систему цінностей і навіть у несвідомі колективні уявлення про близькість та інтимність.
Чоловік і жінка можуть знати одне одного з дитинства і здаватися благополучною парою, вони можуть вступити у шлюб і все ж таки насправді не бути справжньою парою. Або вони можуть таємно стати парою: багато, якщо не більшість шлюбів, є «кількома шлюбами», і багато пар стають парами лише після того, як відірвуться від своєї соціальної групи.
У цьому контексті Отто Кернберг звертає увагу на те, що навіть формальна стабільність — наприклад, шлюб — не гарантує справжньої близькості між людьми.
Близькість досягається лише тоді, коли обидва партнери здатні вийти за межі формальних ролей і соціальних очікувань, усвідомити власні несвідомі конфлікти та інтегрувати їх у спільний простір стосунків.
Розглядаючи цю тему глибше, доктор Кернберг описує, що для осіб зі значною патологією характеру здатність закохуватися означає відомі психологічні досягнення:
- для нарцисичних особистостей закоханість знаменує початок здатності проявляти турботу і відчувати почуття провини. Дає певну надію на подолання глибокого, несвідомого знецінення об’єкта кохання.
- для пацієнтів з межовою особистісною організацією примітивна ідеалізація може стати першим кроком до любовних стосунків, відмінних від стосунків любові-ненависті з первинними об’єктами. Це відбувається, якщо (і коли) механізми розщеплення (splitting), відповідальні за таку примітивну ідеалізацію, були розв’язані і ці любовні стосунки або нові, що замінюють їх, здатні витримати і розв’язати догенітальні конфлікти, від яких захищала примітивна ідеалізація.
- пацієнти невротичного рівня й пацієнти з відносно легкою формою патології розвивають здатності до тривалих любовних стосунків, якщо (і коли) успішний психоаналіз чи психотерапія розв’язали несвідомі, головним чином едіпові, конфлікти.
Таким чином, здатність людини закохуватись, любити, турбуватися, долати агресію чи відчувати провину – все це є віддзеркаленням рівня її особистісної інтеграції.
Стан закоханості являє собою і процес скорботи, пов’язаний із дорослішанням (тим, що стаєш самостійним) і переживанням прощання з дитинством. У цьому процесі сепарації присутнє також підтвердження гарних стосунків з інтерналізованими об’єктами минулого, у міру того як індивід набуває впевненості в можливості давати й отримувати кохання і водночас відчувати сексуальне задоволення – при поступовому посиленні і того, і іншого – на противагу конфлікту між любов’ю і сексом в дитинстві.
Досягнення цієї стадії дозволяє розвивати здатності трансформувати закоханість у стабільні любовні стосунки, включаючи здатність до ніжності, турботи та ідеалізації, складнішої, ніж на ранніх етапах розвитку, і здатність до ідентифікації з об’єктом кохання та емпатії до нього. На цьому етапі ніжність може перетікати у повне сексуальне задоволення; при цьому поглиблюється відчуття турботи, сексуальної ідентифікації та емпатії, а ідеалізація стає зрілим почуттям відповідальності стосовно ідеалу, представленого тим, чим є або за чим «стоїть» кохана людина, або чим може стати поєднана пара.
Отже, у концепції Кернберга закоханість — це не випадкова пристрасть і не лише романтична ілюзія, а складний етап розвитку в першу чергу самої особистості й пари загалом. Саме завдяки зрілості особистості та її здатності до зрілих людських почуттів — ніжності, емпатії, турботи, уміння поєднувати еротичне бажання з відповідальністю й повагою до іншого — закоханість може трансформуватися у зрілі стосунки. Це перехід від ідеалізації до справжньої близькості, від ілюзії — до відповідальності. Цей етап розвитку та те, як людина його проходить, визначає, чи стане вона здатною на справжню любов, чи її почуття залишаться лише тимчасовим захопленням.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії