Коли до нас приходить пацієнт з нарцисичним розладом або інфантильним нарцисизмом, характерним для істріонної особистості, початкові етапи лікування часто супроводжуються вираженою ідеалізацією, адже зазвичай вони пов'язують терапію з нереалістичними, частково «магічними» очікуваннями. 

Терапія сприймається як процес, здатний радикально змінити пацієнта і привести його до стану, що відповідає власним ідеалізованим уявленням про себе чи своє життя. В той же час, очікування пацієнта, часто несвідомі, стати ідеальною версією себе (нарцисичний розлад) або отримати від світу ідеальну життєву ситуацію (інфантильний нарцисизм) – проєктуються на терапевтичний процес.

Але що відбувається в реальності?

У реальності робота методом вільних асоціацій швидко виявляє нереалістичність цих очікувань.

Пацієнт здатен свідомо визнавати, що терапія рухається відповідно до терапевтичного контракту, але на підсвідомому та несвідомому рівнях виникає розчарування. Це розчарування закономірно трансформується у знецінення терапії та терапевта — як захисна реакція на фрустрацію ідеалізованих фантазій. 

Нарцисичним пацієнтам часто властива ідеалізація фігури терапевта. Вони впевнені, що у терапевта ідеальне життя, стосунки, самопочуття, робота. Все це викликає інтенсивну несвідому заздрість, від якої надійним захистом є також знецінення.

До чого це призводить?

Після періоду емоційного піднесення, пов’язаного з початковою ідеалізацією, пацієнт знову стикається зі своїм звичним внутрішнім станом — нудьгою, порожнечею, відчуттям власної недостатності. Це повернення до базового афективного рівня активує пошук звичних захисних механізмів. Для пацієнта це часто стає доказом того, що «терапія не працює», хоча насправді саме в цей момент і розкривається ключовий матеріал для подальшої аналітичної роботи.

У таких умовах (посилення розчарування та несвідомої заздрості) починають з'являтися перші ознаки опору: відкладання візитів  або пропуски сеансів, які вже є не просто організаційною складністю — вони стають проявом терапевтичного процесу і потребують нашої професійної уваги. І тут виникає важливе питання: як має діяти терапевт, коли на початковому етапі роботи пацієнт починає пропускати сеанси?

Саме в такі ситуації ми стикаємося з необхідністю делікатної, але активної позиції: емпатично поставитися до пацієнта та ситуації терапії, прояснити  коливання, нагадати про рамки та допомогти усвідомити, що труднощі з відвідуванням — не перешкода, а матеріал для терапії. Адже нерідко саме ті зустрічі, на які пацієнтові найважче з’явитися, виявляються найбільш продуктивними.

У Трансфер-фокусованій психотерапії (ТФП) така поведінка вимагає активності від терапевта. Терапевт зазвичай телефонує пацієнтові, запитує про причину відсутності й нагадує йому про необхідність регулярного відвідування сеансів, щоб лікування мало шанс. 

Якщо пацієнт висловлює сумнів або амбівалентність щодо відвідування терапії, терапевт чітко зазначає, що рішення залишається за пацієнтом, проте дає йому зрозуміти — у манері, що частково містить елементи психопедагогіки і водночас заохочує вираження афекту, — що сеанси часто є найбільш продуктивними саме тоді, коли пацієнтові стає важко їх відвідувати.

І тут потрібно за допомогою техніки ТФП - інтерпретативного процесу - підходити до обговорення опору пацієнта. Адже саме така динаміка, наприклад ідеалізації-знецінення, може бути характерною для всього життя пацієнта.

‍

(c) Юлія Голопьорова,

Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії

‍