Як ви сприймаєте кризу, що виникає у терапії? Чи завжди вона є загрозою для лікування, чи, навпаки, це ключ до найглибших рівнів психіки пацієнта? Чи можна вважати її руйнівним фактором, чи радше точкою прориву, яка дозволяє побачити приховані механізми внутрішнього світу пацієнта?
Труднощі в лікуванні виникають тоді, коли розігрування глибинного конфлікту загрожує затопити лікувальний процес і збити його з курсу або ж перервати терапію. Хоча такі моменти здатні викликати в терапевта настільки сильну тривогу, що йому стає важко продовжувати дослідницьку терапію, вони водночас відкривають суттєві можливості для просування терапевтичної роботи. Зіткнувшись із подібними труднощами, терапевт на практичному рівні може зайняти більш проактивну позицію — телефонувати пацієнтові додому, спілкуватися з членами його родини; з точки зору техніки — прискорити інтерпретації або зробити їх глибшими. Робота з кризами може включати як суворіше дотримання терапевтичної рамки, так і тимчасовий відступ від технічної нейтральності.
На початковій фазі терапії участь пацієнта — іншими словами, обговорення проблемних сфер (міжособистісний конфлікт, самодеструктивна поведінка, депресія тощо) — зазвичай складається переважно з думок, які пацієнт уже усвідомлює. Характер патології — особливо внутрішнє розщеплення — настільки глибоко зумовлює і визначає суб’єктивний досвід пацієнта у світі, що він сам цього не усвідомлює. Структура патології стає структурою суб’єктивної реальності пацієнта. Цей глибинний рівень розладу — розлад психічної структури — спершу найочевидніше виявляється у вчинках пацієнта, що вимагає приділяти особливу увагу саме діям і терапевтичній взаємодії. Коли дії пацієнта загрожують збити лікування з курсу або перервати його, можливість поглибленого розуміння йде поруч із небезпекою, вказуючи на те, що в терапії активувалися інтенсивні афекти. Це особливо характерно для ситуацій, коли внутрішнє розщеплення пацієнта втрачає ефективність у стримуванні болісних Я- чи об’єкт-репрезентацій поза свідомістю. У широкому сенсі саме під час роботи з кризами внутрішній світ пацієнта стає доступним для спостереження і дослідження.
Кризи, особливо на початковому етапі терапії, можуть містити компонент випробування терапевтичної рамки — щоб перевірити, чи дотримуватиметься терапевт параметрів, визначених терапевтичним контрактом, чи відмовиться від них. Вірність параметрам із боку терапевта загалом має підтримувальний ефект для пацієнтів, які на певному рівні усвідомлюють свою потребу в контейнуванні. Кризи також можуть виникати й після того, як пацієнт прийняв терапевтичну рамку. Вони можуть збігатися з моментами, коли терапія порушує хитку рівновагу примітивних захисних механізмів або коли хаос у житті пацієнта вщухає настільки, що він починає свідомо відчувати дифузність ідентичності, що занурює його у відчуття порожнечі та загубленості у світі. Пацієнт може почуватися менш тривожно під час кризового шторму, ніж у момент усвідомлення відсутності чіткого розуміння себе чи свого життєвого напрямку.
Кризи часто є вираженням у діях почуттів, що виникають у трансфері. Тому в разі розвитку кризи перше запитання, яке слід обміркувати терапевту:
«Що зараз відбувається у сприйнятті пацієнтом мене та терапії, що призводить до загрози переривання лікування (порушення контракту, психотичної регресії тощо)?»
Можливо, для уникнення болісних усвідомлень проєкція небажаних внутрішніх репрезентацій стає настільки інтенсивною, що сприйняття терапевта переповнюється спроєктованим негативним афектом.
Оскільки подібні труднощі в лікуванні схильні викликати сильні реакції у терапевта (такі як тривога, фрустрація, відчай, ненависть), дослідження цих епізодів потребує обережної тактики, щоб терапевт не був втягнутий у патологічне взаємне розігрування разом із пацієнтом, що призводить до відмови від дослідницької роботи чи терапії загалом.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії