На початку роботи з пацієнтами межового спектра коливання їхнього емоційного тону, непередбачувані зміни дистанції чи суперечливі імпульси ніби випробовують здатність терапевта залишатися контейнуючим, присутнім, зібраним і стабільним у полі напруженої взаємодії. Такі прояви є тонкими, але показовими маркерами того, чи зможе терапевт разом із пацієнтом витримати необхідну емоційну напругу, продовжити терапевтичний процес і наблизити його до справжньої трансформації.
У Трансфер-фокусованій психотерапії (ТФП) існують стійкі орієнтири, які ніби «підсвічують» ті моменти, в яких можна розгледіти справжню конфігурацію терапевтичних стосунків: чи здатні вони підтримати психічні зміни або, навпаки, унеможлюють їх. Ці орієнтири формують фундамент терапевтичного альянсу, що в кожному конкретному випадку розкривається через сім ключових параметрів:
1. Стан розуміння труднощів пацієнта самим пацієнтом і терапевтом.
Фаза клінічної оцінки пацієнта веде до обговорення враження про характер його труднощів, яке склалося у терапевта. З огляду на те, що межовий розлад особистості (МРО) є складним феноменом, якому часто супроводжують інші коморбідні розлади, терапевту та пацієнту необхідно дійти згоди в тому, що пацієнт міг би отримати користь від дослідження своєї психіки як основного фокуса уваги. Потрібна хоча б мінімальна спільна згода щодо завдання та цілей лікування.
2. Досягнення відносного консенсусу щодо умов лікування.
Процес укладання контракту є свідченням зацікавленості та уваги терапевта до пацієнта. Цей процес запрошує пацієнта до спільного розмірковування про те, як підійти до проблемних областей. Досягнення належного рівня консенсусу є кроком до побудови альянсу.
3. Стан очікувань від лікування з боку пацієнта і терапевта.
Йдеться як про очікування щодо результатів лікування, так і щодо його процесу. Питання, які потребують розгляду:
- чи очікує пацієнт, що фокусом лікування буде отримання порад, рекомендацій або медикаментозної терапії, чи він і терапевт погоджуються, що робота буде сфокусована на вивченні пацієнтом самого себе за сприяння терапевта?
- чи може терапевт уявити, як саме цей конкретний пацієнт рухатиметься до більш позитивного сприйняття себе й інших, до вищого рівня функціонування та задоволення життям?
4. Емоційна інвестованість терапевта у пацієнта.
Здатність терапевта емоційно залучатися у взаємодію з пацієнтом може залежати від його здатності уявити, що первісно незначна, але здорова частина пацієнта здатна долучитися до зусиль із просування від внутрішнього конфлікту та хаосу до успішної інтеграції. Загалом, емоційна залученість — це саме те, що поступово може розвинути пацієнт відповідно до реалістичних надій терапевта.
5. Толерантність до інтенсивних афектів з боку терапевта і пацієнта.
Агресивні афекти часто більшою мірою виражені на початковій фазі терапії. Терапевтичні стосунки мають бути такими, щоб обидві сторони могли приймати ці афекти й працювати з ними, залишаючись відкритими до вираження й переживання інтенсивних афектів без явного чи неявного відсторонення від них чи відреагування.
6. Здатність пацієнта і терапевта осмислено брати участь у діалозі.
Це проявляється у здатності пацієнта обдумувати інтервенції терапевта й розвивати їх. На початковому етапі терапії участь пацієнта може полягати в обдумуванні того, як терапевт описує поточну взаємодію та афект, пов’язаний із нею. На пізніших етапах це стосується обдумування інтерпретацій терапевта. Симетрично цьому, терапевт проявляє здатність ефективно слухати пацієнта, занурюватися в афект сесії, а потім послідовно аналізувати цей досвід.
7. Принцип ранньої діагностики та вирішення явних ознак негативного трансферу.
Прояснення негативних афективних реакцій у трансфері та толерантність до них може бути основним шляхом до того, щоб дати змогу розкритися потенціалу пацієнта до більш довірливих стосунків.
(c) Юлія Голопьорова,
Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії