У процесі психотерапії нерідко виникають моменти, коли терапевт стикається не лише з явними проявами опору, а й із більш прихованими формами уникнення.

Однією з таких форм є тривіалізація — ситуація, коли пацієнт ніби дотримується правила вільних асоціацій, але насправді уникає найбільш значущих і конфліктних аспектів свого внутрішнього світу.

Як визначити коли матеріал, який надає пацієнт, стосується тривіалізації та слугує уникненню справді важливого матеріалу?

Така складність зазвичай виникає під час переходу між ранньою та середньою фазою терапії. У міру того як рівень відреагування знижується, а динаміка більшою мірою зосереджується всередині терапевтичної рамки, пацієнт може почати уникати найбільш афективно заряджених і конфліктних сфер своєї патології, переходячи у загальний стан тривіалізації терапії.

Терапевтові може знадобитися деякий час, щоб усвідомити цю проблему.  Спочатку може здаватися, що пацієнт дотримується базового правила вільних асоціацій. Однак існують певні поведінкові кореляти тривіалізації. Один із них полягає в тому, що на початку пацієнт під час сеансів ніби працює адекватно (терапевт у цей час часто перебуває у відповідному «заспокійному» стані), але може при цьому повідомляти про інтенсивні незрозумілі моменти гострої тривоги чи дисфорії між сеансами, які передають невидимий на сеансах дистрес.

Також наявність тривіалізації ймовірна, якщо виникає відчуття, що пацієнт облаштовується у стосунках із терапевтом, які стають самі по собі настільки задовільними, що починають заміняти зовнішню реальність у житті пацієнта, — це так званий зцілюючий трансфер. Це може набувати форми втечі у здоров’я, коли пацієнтові зовні стає краще, але, окрім зниження рівня відреагування, відсутні будь-які зміни у його житті поза сеансами: немає вирішення проблем у міжособистісних стосунках, рівні функціонування чи дифузії ідентичності. У цьому стані терапія може переважно ставати джерелом задоволення, і терапевт сприймається як зацікавлений компаньйон. Зміст сеансів може складатися з повідомлень про повсякденне життя пацієнта на поверхневому рівні, у яких відсутні ознаки саморефлексії чи усвідомлення тяжкості проблем, що привели пацієнта на лікування. Терапевт ризикує опинитися у «заспокійному» стані забуття про тяжкість проблем пацієнта, і йому можуть знадобитися зусилля, щоб нагадати собі про незадовільну якість роботи пацієнта, його соціального та любовного життя. Терапія може стати притулком від випробувань для самооцінки, що надходять від зовнішнього світу. 

Завдання терапевта — виявити, коли матеріал являє собою тривіалізацію і протистоїть принципу вільних асоціацій, але, швидше, доповнює його адекватною оцінкою сили опору. Іншими словами, значення асоціацій пацієнта може полягати у демонстрації опору глибокому дослідженню.

У цьому випадку терапевтові слід указати на відхід до відносно незначущого матеріалу, — особливо тому, що в історіях пацієнтів ми зустрічаємо випадки, коли роки були втрачені на роботу з тривіальним матеріалом у терапії, тоді як життя пацієнтів продовжувало погіршуватися.

‍

(c) Юлія Голопьорова,

Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії

‍