На різних етапах терапії змінюється не лише стан пацієнта, а й сам характер клінічної роботи: те, що є центральним на початку лікування, поступово відходить на другий план, відкриваючи простір для інших процесів.

У процесі ефективної терапії життя пацієнта поза сесіями поступово стабілізується. Це проявляється в тому, що виражене відігравання поза терапевтичними сеансами починає краще контролюватися вже на ранніх етапах лікування (через 3–6 місяців від початку), а на пізнішій стадії може значною мірою нормалізуватися.

Модель Трансфер-фокусованої психотерапії (ТФП) розглядає це як поступову інтеграцію розщеплених репрезентацій Селф та Інших і зниженням потреби у зовнішньому відіграванні як способі регуляції афекту.

Водночас самі сесії нерідко стають дедалі більш емоційно напруженими: інтенсивніші прояви трансферу відображаються у зростанні напруження й, можливо, в афективних «бурях» під час сеансів.

У ТФП це розглядається як активація домінантних діад “Селф-Інший” у трансфері, що робить внутрішні конфлікти безпосередньо доступними для опрацювання.

На пізніх етапах лікування пацієнт починає усвідомлювати різницю між толерантністю терапевта до його або її регресивної поведінки під час сеансів (з метою її розуміння) та необхідністю контролювати свою поведінку поза ними і приносити сильні реакції на зовнішні події в терапію для дослідження, замість того щоб відігравати їх поза сеансами.

Відповідно, загрози, що були найвищими пріоритетами втручання на ранніх етапах — а саме:

1) загроза благополуччю пацієнта або інших людей,

2) загроза безперервності лікування

3) загроза серйозного деструктивного чи саморуйнівного відігравання поза сеансами —

мають зменшитися настільки, щоб дозволити терапевту дедалі більше зосереджуватися на самому трансфері. У ТФП це розглядається як перехід від структуроутримуючих інтервенцій до більш інтенсивної інтерпретативної роботи з трансфером.

Багато пацієнтів на початку лікування схильні розщеплювати свою зовнішню реальність і досвід під час сеансів, але на пізній стадії терапевт уже може покладатися на повідомлення пацієнта про його або її досвід поза сеансами, без необхідності постійно активно розпитувати про життя поза терапією. Це відображає зростання здатності до інтеграції досвіду та зменшення примітивних захистів, що є одним із маркерів змін у ТФП.

Іноді напруження під час сеансів може ускладнювати терапевту усвідомлення покращень у житті пацієнта поза ними. Ознакою успішної терапії є те, що пацієнт починає достатньо довіряти терапевту, щоб залишатися відкритим щодо негативних реакцій, які, як він чи вона розуміє, краще приховувати від людей поза терапією. У термінах ТФП це можна розглядати як посилення терапевтичного альянсу та здатності утримувати амбівалентність у стосунках.

Це особливо актуально тоді, коли параноїдний трансфер ще не повністю опрацьований і пацієнт вагається між звичним імпульсом недовіри та тривожним відкриттям до можливості, що його або її прагнення до стосунку може бути взаємним. Така коливальна динаміка відображає конфлікт між персекуторними та лібідинальними репрезентаціями об’єкта, які поступово інтегруються в процесі ТФП.

У деяких випадках, коли трансфер має негативний характер, покращення поза сеансами може бути настільки дисоційованим від матеріалу сеансів, що терапевт може не усвідомлювати цього і, відповідно, не враховувати зміни пацієнта у важливих сферах його або її стосунків. В моделі ТФП це може вказувати на недостатню інтеграцію позитивних змін у структуру селф та об’єктних стосунків і потребує їх включення в роботу з трансфером.

‍

(c) Юлія Голопьорова,

Українська асоціація Трансфер-фокусованої психотерапії

‍