Чи має любов вікові обмеження?
Це питання прозвучало під час першого семінару нового клінічного циклу «Любов, Секс та Агресія» з Отто Кернбергом, MD. Рефлексією про почуте — і про право людини на близькість у поважному віці — ділиться з нами учасниця семінару Інна Яковенко (психолог, підприємиця біля фронту):
“Хочу подякувати Українській асоціації трансфер-фокусованої психотерапії за можливість таких неймовірних зустрічей з Отто Кернбергом. За можливість слухати, думати, переосмислювати й торкатися тем, про які в нашому суспільстві досі не завжди легко говорити відкрито.
Одна з таких тем — любов і сексуальність, які не мають віку. Кернбергу поставили запитання про двох людей, яким близько 85 років і які мають деменцію. Вони живуть у будинку для літніх людей, між ними виникли почуття. Вони шукають одне одного очима, хочуть бути разом, сплять в одному ліжку, мають сексуальні стосунки. І виникло питання: чи можна говорити про взаємне кохання й бажання, якщо через деменцію когнітивні можливості людини вже значно знижені?
Мені дуже сподобалася відповідь Кернберга. Він говорив про те, що здатність любити, прив’язуватися до іншої людини, відчувати еротичне бажання — це базові людські переживання. Вони можуть залишатися з нами до кінця життя. Людина може вже не мати можливості повністю осмислювати складність своїх стосунків, але це не означає, що вона перестає відчувати: мені добре з цією людиною, я хочу її бачити, торкатися її, лежати поруч, отримувати задоволення від близькості.
І Кернберг поставив дуже просте запитання: вони щасливі, вони займаються сексом, лежать поруч, сплять разом — у чому проблема?
І я подумала: а справді, у чому?
Чомусь у нашому суспільстві досі існує уявлення, що одружуватися після 70 — це вже якось «не за віком». Що у 70, 80 чи 85 років людина начебто вже не повинна закохуватися, хотіти сексу, тепла, дотиків, обіймів, засинати поруч з іншою людиною. Наче у любові й сексуальності є термін придатності.
Так само досі можна почути, що гомосексуальність — це «ненормально». Хоча сама по собі гомосексуальність не є психічним розладом. Якщо йдеться про стосунки дорослих людей, у яких є взаємна згода, немає насильства чи експлуатації, то кого людина кохає і з ким будує своє сексуальне життя — це її особистий простір.
І ось що для мене об’єднало ці теми. Скільки б людині не було років — 30, 60, 75 чи 85 — вона залишається людиною. Вона може хотіти бути комусь потрібною, хотіти тепла, дотику, близькості. Може хотіти засинати не сама. Може закохуватися. Може хотіти сексу й отримувати від нього задоволення.
Звичайно, коли йдеться про деменцію, важливим залишається питання здатності людини висловлювати згоду, розуміти ситуацію та відсутності примусу. Але сама старість чи когнітивні порушення не означають, що людина перестала відчувати.
І ще я подумала про те, як іноді дорослі діти починають вирішувати за своїх батьків, що в поважному віці ті вже не мають права закохуватися. Що їм уже «не потрібні» стосунки, секс, новий партнер чи партнерка. Наче з віком людина перестає належати самій собі.
Можливо, проблема не в тому, як люди люблять. А в тому, що ми дуже часто намагаємося вирішувати за інших, кого, як і до якого віку їм «правильно» любити.
Бо потреба любити й бути коханим не виходить на пенсію. І якщо у 75, 85 чи навіть 95 років людина зустріла когось, кого шукає очима, до кого хочеться торкнутися, біля кого хочеться засинати й прокидатися, — можливо, не нам вирішувати, що для любові вже запізно”.
Інна Яковенко, психолог, підприємиця біля фронту
Глибокий відгук, який не лише висвітлює досвід участі в семінарі, а й підкреслює складність і багатовимірність теми Любові, Сексуальності та Агресії.
Ми знаємо, що робимо важливу, корисну та потрібну справу — ваша підтримка дуже надихає весь наш колектив продовжувати роботу.
Запрошуємо вас, шановні колеги, долучитися до спільного дослідження цієї теми на НОВОМУ клінічному циклі семінарів "Любов, Секс та Агресія" з Отто Кернбергом.
З повагою,
Український інститут вивчення розладів особистості