Кажуть: «Якщо любиш — відпусти»:
це стосується прояву зрілої любові, яка передбачає зобов’язання любити іншу людину, визнаючи, що вона є вільною особистістю; нікого не можна примусити любити сильніше, ніж це є для нього або неї природним, — ані примусом, ані викликанням почуття провини.
Отто Кернберг, MD, підіймаючи питання зрілої любові, у статті Limitations to the Capacity to Love (2011), зазначає:
У взаємності любовних стосунків цілком обґрунтовано очікувати відповіді на любов і відданість; і якщо кохана людина не здатна відповісти на нашу любов, це необхідно прийняти та витримати процес горювання у зв’язку із завершенням стосунків.
На практиці це означає дослідження труднощів у стосунках без викликання почуття провини — переживань того, що Інший завдав болю або атакував, нехтував нами чи погано з нами поводився, — і винесення цього на спільне дослідження та розв’язання з очікуванням, що для Іншого це також буде природним предметом турботи.
Усе це не означає, що за звичайних умов агресія не повинна бути доступною для захисту меж любовних стосунків від «вторгнення» третіх осіб. Здатність відчувати ревнощі є нормальною захисною функцією, що формується як частина переходу до домінування едіпових конфліктів. Це контрастує з частою відсутністю ревнощів при тяжкій нарцисичній патології.
Однак відсутність нормальних ревнощів може також бути відіграванням едіпової провини, пов’язаної з можливістю задовільних сексуальних стосунків.
У клінічній ситуації це може виглядати так: партнер відкрито фліртує з третьою особою, однак пацієнт майже не переживає ревнощів і демонструє надмірну толерантність. У терапії за цією «відсутністю проблеми» можуть виявлятися захист від власної залежності від партнера, дисоційована агресія, страх суперництва або труднощі з утвердженням права захищати власні любовні стосунки, тому що відсутнє відчуття права на задовільні та щасливі сексуальні стосунки..
Амбівалентність усіх стосунків означає, що прояви взаємної агресії неминучі протягом спільного життя. Водночас можливість їх прояснення та розв’язання містить у собі потенціал подальшого зміцнення й поглиблення стосунків. Однак якщо в цьому процесі з’ясовується, що на любовну відданість Іншого насправді розраховувати неможливо, виникає необхідність це визнати і зрештою прийняти.
За Отто Кернбергом, прийняття межі або завершення стосунків є частиною відповідальності перед собою, яка передбачає очікування взаємної відданості у зрілих любовних стосунках.
Якщо Інший не може любити нас так, як ми любимо його, це необхідно прийняти, а разом із цим — і завершення стосунків. Особливо у випадках тріангуляції — вторгнення третьої сторони у стосунки пари, невірності у стосунках — надзвичайно важливо прояснити, якою насправді є позиція Іншого.
Наприклад, після невірності партнера пацієнтка може бути повністю поглинута третьою особою: порівнювати себе з нею, шукати пояснення, чим вона «краща», намагатися повернути партнера, змінюючи себе. Водночас центральне питання може залишатися майже недослідженим: якою є позиція самого партнера і чи готовий він зберігати ці стосунки та відновлювати взаємну відданість?
Існує багато причин такого зміщення сексуального та емоційного інтересу одного або обох партнерів до сторонніх осіб: від розбіжностей у процесах дозрівання та розвитку й зміни зовнішніх обставин до тяжкої мазохістичної, нарцисичної або параноїдної патології.
Якою б не була причина, дослідження того, як і чи зможуть любовні стосунки зберегтися, потребує з’ясування того, чого можна очікувати від Іншого і від самого себе, чи можливі розв’язання конфлікту та прощення, а якщо ні — прийняття завершення стосунків.
Можливість продовжувати спільне життя після завершення любові може бути психосоціально обґрунтованим компромісом, однак вона глибоко руйнує можливість реалізації фундаментального прагнення до любовних стосунків, які приносять задоволення.
У певному сенсі кожен тривалий шлюб насправді є кількома шлюбами.
Розв’язання криз змінює характер стосунків — на краще або на гірше. В ідеалі подолання криз може сприяти розвитку як самих стосунків, так і самоусвідомлення партнерів.
Коли завершення стосунків відбувається за умов переважання депресивних механізмів взаємодії над параноїдними — тобто коли домінують смуток і горювання через втрату, а не ненависть, фрустрація та бажання помсти, — таке зріле опрацювання травми розлуки може сприяти здатності до більш зрілих стосунків із новим партнером.
Здатність кохати, переживати сексуальне бажання, витримувати залежність від Іншого, суперництво, ревнощі та втрату тісно пов’язана зі структурою особистості. Саме тому дослідження любовних стосунків у Кернберга неминуче приводить до ширшої клінічної проблеми — того, як нарцисична патологія, агресія та конфлікти об’єктних стосунків можуть позначатися на сексуальному функціонуванні.